Як і для більшості українців, війна увірвалася громом серед ясного неба в домівки українських дзюдоїстів

Бронзова призерка Олімпійських ігор в Токіо Дар’я Білодід була вимушена покинути місце свого проживання задля можливості продовжувати тренувальний процес та готуватися до майбутніх змагань.

Про те, як спортсменка пережила складний період початку війни, досвід волонтерства на кордоні, тренування в іспанському клубі, підтримку міжнародної спільноти, а також подальші плани Дар’я розповіла в інтерв’ю пресслужбі ФДУ:

– Дашо, розкажи про період, коли розпочалася війна і ти перебувала в Україні? Як пережила той час, які були перші думки?

– Все почалося вночі 24 лютого. Я спала у себе в будинку за містом. О 5 ранку мене розбудила мама, сказала вставати, збирати речі, і готуватися до виїзду на західну Україну. Я спочатку не зрозуміла, що відбувається, був повний шок від того, що почалася війна. Не могла повірити, що це взагалі можливо. А вже через декілька хвилин я почула потужні вибухи неподалік від нашого будинку. Було жахливо страшно, ми зібрали речі, завантажили все в машину, забрали собаку і вирушили в дорогу.

Вже о 6 ранку на дорогах було дуже багато машин, люди масово покидали свої домівки. Під час того, як ми були в дорозі, також було чути вибухи. Це все просто жахливо. В голові були думки, що можна просто не доїхати, було страшно, що в нас потрапить снаряд. Панічний стан, сльози – важко про це згадувати. Дорога в Ужгород зайняла тоді 20 годин, і весь цей час була присутня тривога, переживання. Бачили багато військової техніки, танків, які їхали на зустріч – це моторошна картина.

Перші думки були про те, як врятуватися, дістатися безпечного місця. Коли приїхали в Ужгород – стало відносно спокійніше. Ти хоча б розумієш, що перебуваєш в тому місці, де не стріляють. Хоча настрій все одно був жахливий, адже ми залишили свій будинок, все своє минуле життя, і поїхали в нікуди. Єдине, що рятувало – це думки, про те що перебуваємо у відносній безпеці.

– Як тобі досвід волонтерства на кордоні? Чим саме ти там займалася?

– Я приїхала ввечері 24 лютого в Ужгород, а вже на наступний день зі своїми друзями пішла волонтерами на українсько-словацький кордон. Ми привезли багато їжі, готували, допомагали біженцям. Близько 5 днів ми виконували цю роботи, стояли на кордоні. Звичайно, жахливо спостерігати за цими багатотисячними чергами. Люди голодні, на морозі, плачуть…хотілося хоч мінімально їм допомогти. Це також допомагало відволікатися від усієї ситуації, яка була навколо. Адже коли ти зайнятий ділом, спілкуєшся, допомагаєш людям – стає трішки легше. Було багато мам з новонародженими дітьми, сім’ї прощалися з чоловіками, люди їхали просто в нікуди – за цим було тяжко спостерігати.

Близько 10 днів я знаходилася в Ужгороді, і в основному займалася волонтерством. Після цього я зрозуміла, що потрібно рухатися далі, адже я звикла постійно бути в русі, чимось займатися, тренуватися. В Ужгороді це було неможливо, адже почала з’являтися певна депресія, апатія до всього, і це просто жахливо. Як би не було важко від того, що відбувається в країні, потрібно було брати себе в руки, і продовжувати йти далі.

– Як вдалося виїхати за кордон і де ти наразі перебуваєш? Що це за клуб та місце?

– З мамою ми почали обговорювати, куди можна поїхати тренуватися за кордон. Мене багато куди кликали, пропонували свою допомогу.  Дякую всім друзям, знайомим тренерам, всій сім’ї дзюдо, хто був готовий нас прийняти. Таких людей виявилося дуже багато, з різних країн. Багато хто кликав до себе в гості, пропонував всі умови для життя і тренувань.

Мені особисто зателефонував Маріус Візер – президент Міжнародної федерації дзюдо. Він висловив готовність забезпечити всі умови для тренувань в Будапешті, надати будь-яку допомогу. Але ми обрали клуб в Іспанії, в місті Валенсія, тому що я давно чула про це місце. Тут хороші умови і сильний склад спортсменів. Сюди їдуть багато дзюдоїстів з Європи, Азії, Америки, тому є хороші спаринг-партнери. Отож у підсумку ми вирушили в сторону Іспанії, щоб продовжувати далі тренувальний процес.

– Як тебе зустріли та прийняли іспанці, хто з відомих спортсменів висловлював свою підтримку?

– Іспанці нас прийняли дуже добре, за що я вдячна тренерам даного клубу – Сугою та Лаурі. Це люди з неймовірно добрим серцем, вони допомагають, щиро співпереживають ситуації, яка склалася в нашій країні, створюють всі умови для тренувань. Атмосфера в клубі дуже гарна, як на тренуваннях, так і поза ними. Я дуже рада, що обрала саме це місце.

З відомих спортсменів мені писали слова підтримки – Майлінда Келменді, олімпійська чемпіонка з Косово, Кларісс Агбеньєну з Франції, Отон Пав’я, яка була моїм кумиром багато років, і ще багато спортсменів та людей зі всього світу дзюдо. Навіть важко всіх перерахувати.– Як зараз проходять твої тренувальні будні, чи вдається відключитись від подій в Україні?

– Тренувальні будні проходять досить добре, хоч, звичайно, я не можу повністю абстрагуватися від ситуації в Україні. Дуже боляче спостерігати за тим, що відбувається, адже це мій дій, моя Батьківщина, яка піддається жахливій агресії.

Коли приходжу на тренування все ж таки стараюся концентруватися на роботі, на тому, що я маю ставати сильнішою, прагнути своїх цілей. Думаю, що завдяки дзюдо я можу хоч якось відключитися та мати можливість продовжувати жити.

– Скільки триватиме твій збір та які подальші плани?

– Поки що я залишаюся тренуватися в Іспанії, готуватися до змагань, адже повернутися в Україні наразі немає можливості. Звичайно, хочеться вірити, що найближчим часом все стабілізується, і ми повернемося додому.– Чи є розуміння, який турнір може стати першим для тебе після зміни вагової категорії?

– Думаю, що найближчий турнір для мене буде досить скоро. Не хочу говорити наперед, який саме і коли. Зараз все ж таки хочеться пройти певний етап в підготовці, відчути в собі сили. Все таки було багато факторів, які заважали мені нормально готуватися до змагань, і тільки зараз я починаю приходити в себе, і посилено готуватися.

Насамкінець хочу сказати слова підтримки всім українцям – в цей тяжкий час ми повинні продовжувати вірити в себе, в нашу країну, в нашого Президента. За цей місяць українці показали, що ми непереможні, ми нереально сильні духом, і ми обов’язково переможемо. Тому потрібно зберігати цю віру і внутрішню силу.

Я дуже пишаюся тим, що я українка. Я з задоволенням буду представляти свою країну на міжнародній арені. Дуже хочеться, щоб наш прапор підіймався якомога вище, щоб всі знали, що у нас найкрутіша країна.

Юним спортсменам бажаю терпіння, віри і сили. Якщо зараз тимчасово відсутня можливість повноцінно тренуватися – виконуйте хоча б мінімальні вправи в домашніх умовах. Це також можуть бути пробіжки на вулиці, якщо є така можливість. Багато чого можна робити, навіть не маючи для цього супер умов.

Ну і вірю, що вже зовсім скоро все налагодиться, і ми обов’язково повернемося до звичного хорошого життя, а можливо навіть кращого. Тому всім віри, сил і Слава Україні!

посилання ukrainejudo.com