Наставник Василя Федоришина розповів, як зустрів майбутнього чемпіона

Ось і підійшов до завершення спортивний сезон 2010 року. Для лідера української збірної Василя Федоришина це був досить суперечливий рік. Січень розпочався для олімпійського призера перемогою на Гран-ПріЯригіна, в Баку на Чемпіонаті Європи Василь завоював бронзу, а в Москві на Чемпіонаті світу був за крок від золота, і нарешті гірке срібло чеченського міжнародного турніру. Що чи хто, завадив Федоришину завершити сезон перемогою нехай, всі ті хто бачив відеотрансляції вирішують самі... 

Ім’я калушського борця, триразового чемпіона Європи, вже записане золотими літерами в історію української боротьби. Але безперечно, що попереду в нього ще багато гучних перемог. Саме тому ми поцікавились у тренера Василя Ігоря Адамовича Барни, як він познайомився зі своїм зоряним учнем.

- Ігор Адамович, як ви починали тренерську роботу, чому саме вільна боротьба?
- Я завжди кажу своїм учням – борцем треба народитися. Я завжди дуже хотів боротися. Але спершу я грав у футбол, наша команда навіть виграла Кубок області у Тернополі, де я тоді мешкав. А коли вступив в університет, і довідався, що там є секція боротьби, то різко перейшов туди, куди завжди хотів.  Згодом по сімейним обставинам переїхав до Калуша, працював там вихователем в училищі. Всі знали що я займаюсь боротьбою от і запропонували мені стати тренером.

- Не кожному тренеру щастить виховати олімпійця. Скільки років ви чекали на Василя?
- Я його не чекав (посміхається). Я почав працювати тренером 69 року, а з Василем ми зустрілись 88 року, от і рахуйте. Так дійсно не кожному тренеру щастить виховати олімпійця. І справа може не стільки в тренері. Я завжди кажу що вдячний Богу, що в моєму житті з’явилися такі учні як Федоришин, як призер чемпіонатів Європи та світу, майстер спорту міжнародного класу Роман Мотрович...