Ганна Василенко розповіла про своїх наставників та олімпійських амбіції

Зустрівшись з Анною Василенко після її повернення зі Стамбулу, де вона вперше в історії одеської боротьби стала чемпіонкою світу, виступаючи у ваговій категорії до 59 кг, я необережно запитав: «Ця перемога - своєрідний пік у вашій спортивній біографії?» - «Ну, який ще пік? - Миттєво пішло заперечення. - На сьогодні це, дійсно, найбільше моє досягнення. Але попереду - нові, ще більш значимі вершини, Олімпіада, наприклад. Так що про пік говорити рано, у мене більш серйозні амбіції».

- Аню, в Стамбулі ви провели чотири сутички і у всіх перемогли. Яка з них виявилася найбільш важкою?
- Скажу чесно, не було в мене жодної важкої сутички. Все йшло як по маслу. Спочатку виграла у канадки Аманди Герхард, потім - у китаянки Ян Чень. У півфіналі відчула, що судді трохи підіграють Соні Ахмадлі з Азербайджану, але швидко перехопила ініціативу, повела в рахунку і, врешті-решт, поклала її на лопатки (арбітр секунди дві вичікував, даючи можливість моїй суперниці уникнути туше, але марно). Ну, і фінальна сутичка зі шведкою Маттсон. Вона хоч і титулованіша за мене - чемпіонка світу та Європи у вазі до 51 кілограма, але особливих складнощів у поєдинку з нею я не відчувала. Можна сказати, що фінал вийшов не найважчим, але найвідповідальнішим - все ж таки на кону стояла золота медаль.

- Як проходила підготовка до турніру?
- Ох, як проходила! За півтора місяці до чемпіонату світу на Київському міжнародному зламала два ребра! До травми мені місце в команді було гарантовано, а тут таке. Вага «висіла». Хто поїде до Туреччини, невідомо. За тиждень до старту головний тренер жіночої збірноїВолодимир Євгенович Євонов влаштував контрольні зустрічі. Кожна з кандидаток в команду провела по п'ять сутичок. Коли всі відборовся, тренер сказав мені: «Сумнівів тепер немає. Їдеш ти».

- У Стамбулі наслідки травми не позначалися?
- Абсолютно. У мене ще й палець місяць гоївся. Лікар пропонував перестрахуватися, зробити знеболюючий укол. Але я сказала, що ніяких уколів не треба. Буду боротися і перемагати. Так воно і вийшло. Головне - перебороти свій страх. Про це мій тренер Гнат Георгійович Грек мені постійно говорить.

- У Туреччині підтримка відчувалася?
- Ще б пак! Адже в Стамбул приїхали і Беслан Туштаров, і Вікентій Юхневич, і директор ДЮСШ Бесік Мархулія! Так приємно було бачити знайомі обличчя, чути їхні голоси!

- А як налаштовував на сутички тренер?
- Перерви між виходами на килим на чемпіонаті мінімальні - хвилин п'ятнадцять, не більше. За цей час розповідати, як боротися, безглуздо. Все відпрацьовано на тренуваннях. Тут важливо вибудувати настрій. Цим Гнат Георгійович і займався. «Ти повинна виграти, - казав, - скільки можна бути другою або третьою?». І я відповідала: «Так, я стану чемпіонкою світу!». А коли перед фіналом Беслан Усманович «пригрозив», що в разі програшу залишить в Туреччині і продасть в рабство, і зовсім легко на душі стало, розкріпачитися. У рабство мені не хотілося (сміється).

- Як відзначили перемогу?
- У сімейному, можна сказати, колі. На наступний день після фіналу зібралися одеською компанією, тепло відсвяткували. Але по-справжньому емоції нахлинули вдома у батьків. Мама плакала від щастя, ну, і я вже не стрималася.

- Аня, яким чином ви прийшли в вільну боротьбу?
- Народилася на узбережжі Азовського моря, у маленькому селі, що під Маріуполем. З дитинства була міцненька. У школі бігала, грала в баскетбол. Якось на районних змаганнях з легкої атлетики мене з подружками помітив тренер з спортінтернату. «Які спортивні», - вигукнув і запросив до Маріуполя. Півтора року там займалася легкою атлетикою. Але подружки-борчині все вмовляли: «Що тобі бігати, переходь до нас!» Прийшла на одне тренування, на друге - сподобалося. І пішла з бігової доріжки на борцівський килим.

- Легкоатлети не протестували?
- Нещодавно зустріла свого першого тренера Анатолія Олександровича Михальченко. Він розповів, що тоді подарував моєму легкоатлетичного наставнику кросівки і костюм, щоб тому не було образливо. Потім той просив мене повернутись, але було пізно - я вже виграла молодіжний чемпіонат Європи. А «дорослі» медалі чемпіонатів континенту та світу я завойовувала вже під прапором Одеси. Так що, думаю, кросівки виправдала.

- Як відбувся переїзд до Одеси?
- Знаєте, мені дуже хотілося поступити в якій-небудь міліцейський вуз. У Донецьку не склалося. Стали шукати варіанти. Мій тодішній тренер Григорій Михайлович Шепелєв звернувся до Гната Георгійовича. Той разом із Бесланом Усмановичем взялися допомогти. У 2007-му на турнірі «Чорне море» в Одесі все остаточно вирішилося. Так я стала курсантом Одеського університету МВС. Грек до цього жіночої боротьбою не цікавився, але мене знав, так як в збірній Україні курирував східний регіон. І саме він наполіг, щоб мене взяли на чемпіонат Європи, звідки я привезла медаль.

- Як зустріла Одеса?
- Чудово! Тут люди добріші, ніж в Маріуполі. Мабуть, клімат впливає - там мало весни, сонця, а в Одесі цього в надлишку. Зізнаюся, мене вдома попереджали: ти ще повернешся. Але я на подив швидко освоїлася. Про атмосферу на тренуваннях вже говорила. Залишається лише працювати. А з цим у мене все в порядку ще з 2005 року, коли виграла молодіжну першість Європи. У свідомості відбувся певний перелом. До цього не усвідомлювала, що можу досягти великих результатів. Так що на заняттях працюю сумлінно, і всі хлопці мені допомагають.

- Яка боротьба, до речі, на ваш погляд, більш видовищна: жіноча чи чоловіча?
- Чоловіча, звичайно. Жінки більш статичні. Чоловіки динамічніше, прийоми чистіше виконують. Але й «слабка» стать за останні роки помітно прогресувала. Географія розширилася. Сильні борчині з'явилися в Латинській Америці, в Африці. На чемпіонат світу в Туреччині своїх представниць надіслали понад сімдесят країн. Боротьба - такий вид спорту: якщо захопить, то назавжди. Якби ще не травми...

- Ви в цьому відношенні, на жаль, не виняток. Яка з травм - найважча?
- За півроку до Олімпіади в Пекіні на тренуванні на рівному місці стався розрив хрестоподібної зв'язки. Далі - операція, реабілітація... Буквально кількох місяців до остаточного відновлення не вистачило, і про Олімпіаду довелося забути. Дуже прикро було.

- Не виникає бажання після подібних стресів зав'язати з боротьбою?
- У мами виникає. Але що робити, травми - неодмінний атрибут великого спорту. Спортсмен, який перебуває на піку форми, завжди ризикує отримати серйозне пошкодження. Це випробування, яке треба приймати як належне.

- Мамі від цього не легше.
- Її можна зрозуміти. Вона так турбується про мене: «Анічка, дивись, всі твої подружки давно одружені, дітей народили. А ти?».

- І як йдуть справи з особистим життям?
- Яка особисте життя?! Вчилася на денному, два тренування на день, постійні збори, змагання... Але я абсолютно ні про що не шкодую. Зараз для мене важливо реалізувати себе повністю в спорті, міцно утвердитися в еліті. А в особистому плані ще встигну надолужити, тим більше, що мене оточують друзі, з якими приємно зібратися, попити чаю, поділитися радощами і прикрощами.

- Аня, ви стали чемпіонкою світу у ваговій категорії до 59 кілограмів, яка в програму Олімпійських ігор не входить. Що далі?
- По-перше, хочу сказати, що досягнення одеських борців не настільки великі, щоб зі зневагою ставитися до «золота» чемпіонату світу. Так що мені вже є чим пишатися. По-друге, дійсно, головна мета мого життя зараз - олімпійська медаль. Для цього треба повертатися у вагу до 63 кілограмів, в якій зазвичай виступаю. Потрібно завоювати ліцензію, потрібно потрапити в збірну команду. Цьому і буде присвячена перша половина наступного року.

- Кого вважаєте своїми головними суперницями за місце у збірній команді?
- Усіх. Нікого конкретно називати не хочу. Нікого не можна недооцінювати, все - гідні. Гнат Георгійович Грек зумів вселити мені цю просту істину.

- Аня, як ви думаєте, після вдалого досвіду з вами у Грека не виникне бажання попрацювати ще з якоюсь дівчиною?
- Ну вже ні, я цього йому не дозволю.

Анатолій Мазуренко

http://ukrwrestling.com/