Віце-чемпіонка Європи розповіла про поїздку до столиці Сербії

- А коли зрозуміли, що цей вид спорту вже стовідсотково ваш?
- Навіть не знаю, кілька разів пробувала кидати, але не виходило, зріднилась з килимом. Мені здається, що тут багато залежить від тренера, наскільки з самого початку він прививає любов до спорту. Напевно класу до дев’ятого це було все на рівні хобі, тоді дуже хотіла виграти кадетську Україну, щоб мене від іспитів у школі звільнили (сміється). А потім почала серйозніше ставитись, ходити на ранкові тренування. Власне коли почала тренуватися два рази на день, то почала ставитись більш професійно.

- Як друзі реагували на таке захоплення? Адже спорт забирає багато часу.
- Спочатку підтримували, але з часом ми стали все менше бачитися, дуже бракує часу, тепер зідзвонюємось раз на півроку. Тому зараз мої подруги у збірній.

- Після якої перемоги на дорослому килимі почали почуватися впевненіше?
- Напевно, коли стала третьою на Чемпіонаті Світу в москві. Для мене це була дуже вагома перемога, я була дуже щаслива.

- Зараз ви вже можете порівняти ЧС та ЧЄ, де особисто вам було важче?
- На світі звичайно значно важче, там борються азіатки, а вони дуже сильні. Хоча тут головне, як сам себе налаштуєш. Наприклад я така спортсменка, що мені психологічно легше боротися з сильнішими суперницями. Тому, що коли ти відчуваєш, що суперниця слабша за тебе, то усвідомлюєш, що не маєш права програти і це дуже тисне психологічно.

- Напередодні відповідальних змагань проблем зі сном немає?
- Це важко добре спати, звичайно, що нервуюсь напередодні.

- У Сербії вам трапилась важча сітка ніж вашій суперниці по фіналу. Яка сутичка була найважчою?
- Дехто мріє про легке жеребкування, але коли я йшла на зважування то сказала тренеру, що хочу аби всі сильні суперниці мені трапились спочатку, так і вийшло. Найважчою була зустріч з Надією Семенцовою. Ми з нею вже неодноразово зустрічались, раніше я в неї програвала, а на ЧС в Москві – виграла. І зараз після річної перерви в тренуваннях мені було важко з нею боротися.

 
- Волієте змагатись з незнайомими суперницями?
- Так, мені легше з незнайомими, тоді я борюся своєю боротьбою. Намагаюсь наперед чужі сутички не дивитись, не люблю наперед налаштовуватись на когось. Навіть, якщо знаю суперницю, намагаюсь викреслювати спогади, забувати, що знаю її тактику. А коли мені кажуть, вона робить такий і такий прийом, то я починаю на цьому зациклюватися  і не можу віддатися боротьбі, весь час чекаю того, на що мене налаштували.

- Коли ви на килимі чуєте підказки тренера, чи повністю зосереджуєтесь на боротьбі?
- Свого тренера я чую завжди. Але не знаю чи сприймаю ці підказки. Коли є якісь паузи, то це звичайно допомагає. В себе в голові я наперед продумую якісь дії, і дуже часто тренер ніби дублює мої думки.

- Кому першому зателефонували здобувши срібло ЧЄ?
- Коханому хлопцю та мамі. Останнім часом мама мене дуже сильно підтримує, напевно зрозуміла, що я це вже не кину. Вона завжди в курсі всіх подій. Деколи я ще не встигаю їй подзвонити після зважування, а вона вже пише смс, що знає мою сітку.

- Ви боролися восьмого березня, святковий день якось вплинув на настрій?
- Дуже розстроїлась, що програла в фіналі, так хотіла собі подарунок зробити. Не знаю, що трапилось у фіналі, напевно впевненості забракло, почалась якась внутрішня паніка, і в третьому періоді забракло спокою. Занадто сильно хотіла виграти. Не можу сказати, що шведка була сильніше за Семенцову, чи навіть росіянку. Можливо відповідальність почала тиснути, що це фінал. Фізична форма завжди підтримується, а ось психологічно правильно налаштуватись деколи важко.

- Наша збірна вкотре довела своє лідерство у жіночій боротьбі, відчуваєте, що українок бояться?
- Я думаю, що після ТАКОГО результату, на другій Європі поспіль, вже точно бояться.

- На ЧС та ЧЄ ви виступали у вазі 67 кг, яка не входить до олімпійської програми, наскільки велика конкуренція у цій вазі?
- В багатьох країнах медалі в не олімпійських вагах цінуються так само. Тому в звичайні роки конкуренція мені здається в усіх категоріях однакова. Лише в цей рік, вага стає трішки слабшою, бо всі хочуть спробувати свої сили на Олімпіаді.

- Підтримували колег по збірній на трибунах, чи готувалися до свого виступу?
- В перший день ми з Юлією Остапчук дивились виступ Людмили Балушки, було дуже багато емоцій, ми викричалися, і потім вже вирішили не ходити на боротьбу. Але важко взагалі не дивитись, бо коли проходиш повз зал, все одно зазирнеш подивитися, як наші борються. Справа в тому, що для того аби боротися потрібні якісь емоції, можливо трішки спортивної злості, трішки бажання виграти… А коли ти на трибунах, то не можливо стримуватись, і тоді в той день коли тобі треба боротися ти вже будеш емоційно виснажена.

Олександра Васильчук

http://ukrwrestling.com/